«Забутa мелодія»

Молодою вона була дуже красивою. Мріяла стати артисткою. Але доля розпорядилася по-іншому. Спочатку на перешкоді став страшний голод, під час якого вимерла вся її сім'я (одинадцять чоловік!), а потім війна.

Усіх чоловіків із села мобілізували на фронт, а жінки стали солдатками тилу — вирощували хліб. Бо доки є хліб, є і життя. Чотири роки вона й орала, і сіяла, і тягала плуг, і валила ліс, і чого тільки не робила. Розуміла, що це потрібно для перемоги.

Її робочий день тривав по п'ятнадцять — сімнадцять годин на добу. Але вона не скаржилася і не плакала. Та й кому можна було поскаржитись? Тоді так працювала уся країна. Райком щомісяця подавав все більший і більший план. І його належало виконувати. За невиконання — судили. Могли навіть розстріляти. Війна вимагала жертв.

Коли ж, нарешті, прийшла Перемога і додому почали повертатися вчорашні солдати, в неї з'явилася заміна, вирішила поїхати до міста, щоб вивчитись на артистку. Не вдалося. Нерозумний голова колгоспу тричі приходив до неї свататись і тричі отримував облизня. Щоб помститись, поїхав у райком партії і з ніг до голови облив дівчину брудом. Назвав її і неробою, і гультіпакою. Одне слово, зробив так, що її не те що не випустили із села, а ледь не посадили до в'язниці. Не зважили навіть на те, що вона нагороджена медаллю. Секретар райкому краще знав, чим займатись дівчині. Він їй навіть заборонив брати участь у художній самодіяльності.

Одного разу в Розсипалівку, де вона тоді жила, заїхали цигани. Дванадцять кибиток. Цілий табір. І в перший же день троє циганок заглянули до її хати. Зайшли не за шматком хліба, а за її піснею.

— Ми чули, — мовила старша, — що ти вмієш співати. Ану, почни якусь…
І дівчина заспівала. Спочатку одну пісню. Потім другу. Потім ще. Циганки були настільки вражені, що не втримались від сліз. А потім старша, взявши її за руку, сказала:
— Я знаю, ти сумуєш, що не пустили тебе вчитись на артистку. Не сумуй. Ти вже досягла більшого, ніж дає навчання. Твій голос западає в душу, бо йде теж від душі. Щоб ти про це пам'ятала, даруємо тобі гітару…

З тих пір пройшло майже шістдесят п'ять літ. І всі ці роки Параска Порфирівна, як говорять, не випускає гітару з рук. Навіть тоді, коли хворіє, тягнеться до струн. У свій час жодне весілля не обходилося без її пісень.

Ось так і пройшло життя. Зараз жінці дев'яносто три роки. Коли я переступив поріг її обійстя і сказав, що хочу сфотографувати для газети, вона тієї ж миті почала чепуритись.

— Тебе ніби сам Бог послав, — сказала. — У мене немає жодної фотокарточки, де б я з гітарою. Коли помру, наступного дня всі забудуть, що була така артистка…

Пам'ятається, я попросив жінку заспівати найулюбленішу пісню її юності. Вона почала грати, але відразу ж зупинилась. Забула, як далі. І заплакала.

Так з'явилась робота «Забута мелодія», яку ви зараз бачите.

Впевнений, що я б ніколи не зробив цього кадру таким сильним і емоційним, якби не внутрішня краса, як говорять професіонали, натурщиці, ветерана Другої світової війни, великої трудівниці і співачки Парасковії Масич, котра мешкає нині в Кобеляках...

Костянтин Бобрищев, "Вечірня Полтава"