Чого мукаєш, бидлото, або в очікуванні месії

«Чому не виступаємо?» «Скільки можна терпіти?» «Коли другий Майдан?» «Бидло, країна бидла, я не хочу тут жити!» «Які всі аморфні – це якийсь кошмар!» Такими от вигуками раз-по-раз окропляють Інтернет простір наші співгромадяни, замість бажаної «злої крові». Настрої таких мережевих активістів близькі і зрозумілі: «чуть шо, я тут же, в перших рядах». Але от полководця для мужніх шерег невдоволеного українства – катма! «Старший ховається за середульшого, середульший за молодшого, а від молодшого анітелень!»

Причини бездіяльного невдоволеного мукання висуваються різні: тяжкий спадок радянського минуло, розчарування Майдану, ментальні особливості українців, відсутність лідера-об‘єднавця. Дійсно, все це так, але кожна монета має аверс та реверс. До прикладу – у радянській державній системі був не лише тоталітарно-репресивний апарат, але й дивовижні за потужністю форми недержавної самоорганізації громадян. Звісно, усім турклубам, гурткам та асоціаціям швиденько рубали голови, якщо бачили хоча б маленьке відхилення від партійного курсу. Але у населення культивувались такі якості, яких зараз днем з вогнем не відшукаєш: взаємовиручка, некорисливість, пріоритет колективного над індивідуальним та ще безліч різних якостей, незаслужено залишених на смітнику історії. Зрештою, все це настільки остогидло, що з розвалом Союзу ми кинулись навтьоки від громадських зборів, організацій, колективних парадів та демонстрацій. Порядний українець згадав свою хуторянську сутність і повісив на двері добрячу колодку.

Дух колективізму підмінився іншою крайністю: з державною незалежністю прийшла й цілковита незалежність одне від одного. «Відрізняйся!» - вигукує тобі сучасна система. «Будь іншим, ти ж Особистість!» Всім бажаючим одразу ж дали безліч засобів для самовираження: одяг, стиль, харчування, музика і, звичайно ж, Інтернет. Ми такі різні, такі кльові, у нас стільки думок, що майже неможливо дійти консенсусу хоч в якихось засадах. Ліві, праві, анархісти, сатаністи, геї та гомофоби – вавілонська вежа минулого впала, і ми розбрелись, белькочучи вичитані десь гасла і приміряючи на себе маски найрізноманітніших світоглядних систем.

Важко навіть уявити, яким батогом чабан збиратиме це стадо? Сатанинський Гордій міцно зав‘язав свого вузла, в якому сходяться ниточки, що смикають за «Я» міліонів. Скепсис, як головна ідеологія сучасного інтелектуала, дає підстави сумніватися виключно у всьому. А реальність надає нові докази, що таки так – вірити треба тільки собі. Віртуальні розмови на соціальні теми стають не фундаментом для реальних дій, а підґрунтям для чергових розчарувань, депресій, сарказму та зневіри. Останні кілька років відслідковування зрізу громадської думки в мережі дуже нагадують Європу початку ХХ століття, коли на руїнах сподівань та мрій до влади йшли великі диктатори. Але у нас ще не народився свій Адольф, який візьме бунчук та булаву, почавши проповідь в генделиках та «наливайках». Я не бачу того ідеолога і тієї ідеї, яка збере під свої хоругви достатню масу для рішучих дій і протистояння внутрішнім владним узурпаторам. Потенційно, за його спинами стоятимуть десятки гетьманчиків зі своєю паталогічною інакшістю. Український фашизм неможливий не лише в силу могутнього світового антифашистського ідеологічного лобі, але й завдяки такій суперечливій соціально-національній рисі, як отаманщина.

Але ми маємо народити цього по-справжньому народного лідера, людинку не з еліт, такого собі Леха Валенсу з одеських доків. Гаряче внутрішнє бажання національної вагітності таким предтечею обов'язково акумулює його зачаття. Можливо, він вже посмоктує мамину цицю в якійсь «хрущівці» чи «сталінці», але «се чую, грядет». Адже ті, хто не хоче і не може тікати з цієї землі, ті, хто не залив собі мізки салом і не розівчився чути та бачити, вірять - не можна без надії сподіватися цілу вічність. Своїми ментальними зусиллями, своїм болем, зневірою, своєю інакшістю, помноженою на мільйони голосів, ми наближуємо його появу.

Павло Нечитайло