— Вам до старої папірні? Ой, то ще довгий шмат пішки. Нашо вам туди, там зараз нікого. А, вам сфотографувати?

Я подумки зіщулилась: звикла до досить ворожого ставлення селян до людей з фотоапаратами. Нипають селами, шукають щось, фотографують, а потім сусідка курки не дорахується. Та на диво, в Проскурівці на Хмельниччині люди реагували приязно. Зрозуміло, чому: єдине промислове підприємство такого штибу в Ярмолинецькому районі помирає на їхніх очах, а тут його навіщось приїхали фотографувати. Може, купити хотять, відновити, створити робочі місця. Хоча пацієнт радше мертвий, аніж живий, і реанімація вимагала б чималих сум.

Проскурівський Анкор-Ват

Якщо постаратися, можна вивести формулу економічного розвитку країни в залежності від стану її пам’яток архітектури. Формулу культурного розвитку ж і виводити не треба: по пам’ятках і без зайвих символів зрозуміло, дбає держава про культуру, чи ні.

В нас зараз, як у притулку для бездомних тварин: одним щастить знайти господаря, іншим ні. Про церкви і певний відсоток костелів дбають громади, на палаци жадібно поглядають олігархи, знакові замки (Золочів, Меджибіж, Збараж, Кам’янець) пробує відбудувати держава. Забутими в клітках цього архітектурного притулку залишаються найбільш рідкісні і нечисленні пам’ятки — промислові. А те, що вони саме через малочисельність робляться унікальними, «породистими», не допомагає. Речівка «Налетай, торопись» не спрацьовує в випадках «шарпеїв»-пивоварень і «сфінксів»-млинів.

А шкода.

Так от Проскурівка, 29 серпня 2008 року, полудень, буколіка. В цей подільський закуток дістатися — майже подвиг. Обіцяний жінками з сусідніх Стріхівців автобус виявився фантомом. Найбільш популярний засіб пересування серед місцевих — мопеди. Особливо не наавтостопишся. Однак заради довгоочікуваного десерту у вигляді унікальної промислової пам’ятки початку ХІХ століття фанат архітектури пройде кілька кілометрів пішки. Щоб потім блукати навколо остовів ферм, шукаючи папірню, повторювати трюк Гудіні, пролазячи в крихітну дірку в зачиненому на іржавий замок паркані — а далі безпорадно вештатися територією колишньої паперової фабрики з непотрібним фотоапаратом. Зазнімкувати будівлю можливо лише після того, як тут добряче попрацює загін залізних лісорубів, бажано невтомних і дуже злих. Бо за ті років десять, які папірня не функціонує, вона оточила себе стіною з кущів і дерев. Так археологи відшукують в Камбоджі забуті у джунглях храми. Тільки у випадку з Проскурівкою все виглядає значно менш романтично.

Те, що помітно за зеленню, аж ніяк не відноситься до 1823 року, коли на березі річки запрацювала мануфактура з виготовлення паперу. В другій половині ХІХ століття скромну споруду оточили інші будівлі: мануфактура дослужилася до фабрики. Цінність фабрики в СРСР розуміли добре, цінність її простої, але історично важливої архітектури — значно гірше. Позбавляти папірню декоративних архаїзмів почали ще в радянські часи — і зараз тут звалище бетонних коробок з пустими зіницями вибитих прожекторів. Унікальну підземну частину комплексу знайти не вдалося, хоча любителям радянських плакатів тут знайшлося б чим поживитися. Сумно.

Куди Кармалюк на побачення бігав

В рідному Кам’янець-Подільському районі є казково-прекрасна місцина: між селами Гуменці і Привороття піднімається Кармалюкова гора з залишками давньослов’янського городища, а в плесах трьох ставків відображаються яскраві дахи санаторію «Лісова пісня». Саме тут відбувається один з етапів щорічного українського автораллі. Якраз біля підніжжя гори стояв ще кілька років тому нео-готичний водяний млин. Колись він був частинкою велетенського і добре впорядкованого маєтку Раціборовських. Вміли пани хазяйнувати: з каменю з власного кар’єру звели прегарну резиденцію (зберігся лише флігель палацу в Макові, найскромніша споруда комплексу), башту «Цап», готичну кузню, велетенську оранжерею, та навіть курники були кам’яними і нео-готичними.

Млинів в маєтку нараховувалося 12, єдиним вцілілим залишався млин в Приворотті. Кілька років тому цю пам’ятку науки і техніки пошкодила пожежа, після якої місцеві селяни почали розбирати млин. Зараз від нього лишився хіба фундамент — і легенда про те, як Кармалюк приходив до млина на побачення з прегарною дочкою мельника…

В Кутківцях Чемеровецького району маємо дещо, що блансує на межі археології та індустріалізації. Замкову гору, на якій, за переказами, в дотатарські часи стояла слов’янська фортеця, в ХІХ столітті обліпили кам’яні вапнярки. Вапно тут випалювали так завзято, що дуже скоро Замкова гора з найвищої в околиці стала чи не найнижчою. Археологам тепер там нічого робити. Фанатам вапна (це жарт. Насправді йдеться про фанатів науки й техніки) — скоро теж не буде що. Вапнярки руйнуються і давно не використовуються.

А в самому Кам’янці ледь жевріє життя пивоварні, заснованої в 1872 р. баронесою Евеліною Юній. Пиво тут давно не варять.

Не лише Хмельниччина недбало ставиться до індустріальних пам’яток. Безславно помирає єдина по-справжньому старовинна і цінна споруда Долинського району на Івано-Франківщині: солеварня на околиці райцентру, в Старій Долині.

Тут безлюдно, неначе після апокаліпсису. Безпорадна пуста сторожка на вході, поруч шлагбаум, котрий не зупинив нікого з мародерів. Ті поцупили спочатку все цінне, а зараз не гребують навіть цеглою.

Чотиритомник “Пам’ятки містобудування та архітектури УРСР” за старою пам’яттю вважає, що солеварня «являє собою унікальну пам’ятку промислової архітектури України. Це єдиний приклад споруд такого типу, що зберігся до нашого часу та використовується за прямим призначенням». Реальність сміється з наївності цього талмуда - за 20 років він сильно відстав від життя.

Власне, солеварня складалась з трьох з’єднаних між собою цехів - варильні, маніпуляційної та складу. Якщо примішення складу збереглося непогано, то від варильні залишився лише жалюгідний остов зі скелетом арматури та великою піччю всередині. Стіни пробиті, дах ось-ось обвалиться. Споруди, які з’явилися ще на межі XVIII-ХІХ століть, пережили дві грандіозні пожежі 1885 і 1897 років, відбудову 1900-1903 років, виявилися нікому не потрібними — навіть незважаючи на високий статус і табличку з чавунним «охороняється державою» на фасаді.

В самому Франківську ще рік тому стояв пивоварний завод з — увага! — 1767 року.

Тепер його розібрали: на місці пивоварні збудують нову, таку саму, але кращу. Принаймні ті, хто цей проект задумали, в покращенні старої споруди з нових будматеріалів впевнені.

Закон України ”Про охорону культурної спадщини” від 2000 р. про пам’ятки науки і техніки взагалі не згадує. Певно, тому, що Україна — країна аріїв, гречкосіїв і чумаків. А яка в гречкосіїв промислова архітектура? Так отож…

Ірина Пустиннікова

Обговорити статтю на Форумі »»