Острів затонулих кораблів

Часто я самотній, ніби Крузо.
В. Симоненко

Якось авторові сих рядків замовили огляд культурного життя слобідського краю: побут, тенденції, проблеми мистецького люду. Найважче виявилося не почати писати, оскільки, по-перше, таки було про що, а, по-друге, вимальовувалася спокуслива можливість асимілювати офіційні правду і брехню. Річ була зовсім в іншому.

Довгенько це діло пролежало у товстому глянці, аж поки не з’ясувалося, що погляд автора не відповідає журнальній концепції. Таким чином, знову була підтверджена гіпотеза Сепіра, згідно з якою світ, описаний двома мовами, це вже не один і той самий світ, відображений двома різними способами, а два абсолютно відмінних світи. Словом, на очі знову виходила проблема паралельних світів культури.

Коли Робінзон Крузо, потрапивши на безлюдний острів, опинився на самоті, він спробував заповнити порожнечу купою дрібних і корисних справ, іншими словами – кинувся симулювати нормальне існування. Став майструвати меблі, пасти кіз, вирощувати хліб. Даніель Дефо видав свій роман у XVІІІ-му столітті, а ми живемо на початку ХХІ-го. Зрозуміло, що мова не про паралелі між “Робінзоном Крузо” і твором під назвою “Незалежна Україна”, але після довгих років “незалежного” життя в її “першій столиці”, авторові вже не треба перечитувати Дефо. У тому, як місто робить людей самотніми, здається, полягає його феноменальна особливість.

Люди у мегаполісі настільки відокремлені один від одного – в силу як суто технічних, так і духовних причин – що бути Робінзоном Крузо не дуже складно. Так само вигадуєш собі безліч домашніх справ: майстрування підрамників, пошуки зниклої ще півроку тому збірки Акутагави, просто споглядання за тим, як росте цибуля на підвіконні. “Найбільш щасливий я був тоді, коли у мене відібрали перо і папір, заборонивши будь-що робити, – звірявся свого часу Хармс, – Я не переймався тим, що не роблю чогось через власне небажання. Совість була спокійна, я був щасливий. Це було тоді, коли я сидів у тюрмі”. Здається, щось подібне маємо тепер, хіба що замість терору посилаються на “життєві обставини”.

Але який існує вихід для людини, яка не може усе життя заповнити такими заняттями, і яка позбавлена нормального спілкування з близькими, що давно їй не близькі, оскільки виїхали на заробітки в які-небудь Будейовиці? Вихід простий: людина “підробляє” для себе співрозмовника, занурюючись у світ голосів. Наприклад, слухаючи радіо. Але іноді мистець, що завжди уособлював собою і радіо, і телебачення, все одно залишається самотній у місті, наче Останкінська телевежа на безлюдному острові.

Мабуть, він досі живе не в теперішньому часі, а паралельно. Кожен його вислів на кухні і вчинок на майдані навертає на думку: історія – це вимір, без якого цілком можна обійтись. Хіба лише без нього? Кожен з соціальних жестів “незалежної” системи нагадує про вічне: що твого у цьому світі? Нічого! “Все дано тебе на время, и ты всему на время дан”. У власному місті абориген почувається, немов служниця в чужій хаті: це мій дім, моя дитина, моя конституція! А звільнили її – і де цей дім, де ця дитина, і де конституція?

Ясна річ, що зовсім без ідеалів не можна. У колективному підсвідомому ідеал – це певна висока мета. “Найвища? – перепитають. – Найвища за що?” Ну, донедавна для декого це була “вільна й незалежна Україна”. Сьогодні більшість розуміє, що помилялися. Зовсім не це вони мали на увазі, почавши давати назви своїм творам українською і відновивши колись відрубане “енко” у власному прізвищі. Навряд чи хтось із них хотів, замість “розвеселеної України”, побачити комунальний смітник біля власної хати, на якому дітлахи б’ються за польську жуйку, а на питання щодо місця роботи їхніх батьків в один голос відповідають: “Барабашівський ринок”.

Вже сьогодні абориген зрозумів, що, попри важливість національного коріння, рішучий крок назустріч майбутньому він робить тоді, коли в очах “суспільства” залишається без будь-якого коріння. І коли подробиць в його біографії не більше, аніж у депутата районної ради. Колишня участь у національнім відродженні – голодування, страйки, принципове спілкування українською – усе це виявилося непотрібним. Більше того, національно-свідома позиція змусила не одного мистця піти у внутрішню еміграцію.

“Незалежна” хвиля зринула із слобідського узбережжя, лишивши на загальний огляд бунтарів-ворохобників та інших рачків-печерників, знову взятих на облік у КГБ-СБУ, як суспільно-небезпечні елементи. Без жодного втручання ззовні, усе було зроблено руками самих “бунтарів, що нині виявилися “винними” у зубожінні свого народу.

У такий спосіб виокремимо ще одну деталь, яка разом із згаданою симуляцією формує “життя на острові”. Це страх перед майбутнім, але спочатку – перед теперішнім. Українському поетові, журналістові чи редакторові, що внаслідок необачної ідентифікації свого статусу у районнім відділку міліції матиме за певних обставин щонайменше пару зламаних ребер, вже не треба казати, що в людини немає прав. Людина сьогодні, як і вчора – це ніхто. Будь-хто може бути розчавлений і розмазаний підлогою якого-небудь Дзержинського РОВД, і слід його буде змитий, вкинутий у відро і заритий.

Тож відчуття страху – цілком ментальна хвороба. На неї хворів, як останній з “Нової Генерації” 1920-их років, так і його молодий правонаступник з 1990-х. Обидва страшенно раділи, коли до міліції викликали в якості свідків, а не як потенційних підслідчих. Таким чином, немов “червона” голограма, крізь усі “незалежні” нашарування сучасності проступає міф. Який у будь-якому місті співпадає з реальністю, а колишні легенди – з повсякденним буттям. І відчути це енергетичне поле можна, лише живучи на своєму “незалюдненому острові” – поруч із кількома мільйонами його “незалежних” мешканців і якимсь десятком заляканих українських аборигенів.

Ігор Бондар-Терещенко

(4 голосів, середня оцінка: 5 з 5)

 Loading ...