Коли ви не читатимете своїх газет, хто ж їх читатиме?
Не німці і не росіяни, бо в них є свої газети.

 

М. Міхновський

З друкованим словом в Україні завжди було важкувато. Валуєвський циркуляр 1863-го року вкупі з Емським указом 1876-го, якими заборонялося “усе вкраїнське”, діяли до початку XX-го століття. Очікуваний маніфест про громадянські вольності 1905 року невдовзі заступили драконові “Тимчасові правила про друк”. Не дивно, що в цій круговерті досі не з’ясовано, яка ж україномовна газета в Україні була першою.

Первістком україномовної преси на східних землях України прийнято вважати “Хлібороб” під редакцією В. Шемета – попри те, що це розминається з історичною правдою. Так, “першою ластівкою українського шовінізму” назвав це видання майбутній міністр Центральної Ради І. Стешенко, оскільки воно було речником Української народної партії (УНП, 1902) під проводом М. Міхновського. Перше число лубенського “Хлібороба” з’явилося 12-го грудня 1905-го року. І хоч харківська “Слобожанщина”, чиїм редактором-видавцем був той самий Міхновський, вийшла 26-го березня того ж року (себто через три місяці), але з листування Івана Липи, переданого свого часу онукою письменника авторові сих рядків, вільно буде дізнатися правду щодо виходу “першої української газети”.

До сьогодні, тим паче, після розвідки Б. Ванцака у “Слові і Час” 1991-го року, всі вірили в те, що “першу на Наддніпрянщині українську газету”, видав В. Шемет. Простеживши його життєпис мало не по днях, автор розвідки жодним словом не згадав друга Шемета, одіозного М. Міхновського, чия Українська народна партія (УНП, 1902) мала “Хлібороб” за власне видання. Проте імені Міхновського не міг замовчати у той самий час поляк Ф. Коковський, згадавши, як Міхновський “у Полтавщині видає з товаришами “Хлібороба”, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині “Запоріжжя”, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові “Слобожанщину”.

За остаточний доказ того, що не Лубни, а Харків був колискою українського друкованого слова, слугує лист Олександра Кандиби до Івана Липи від 13-го квітня 1904-го року, в якому письменник (відомий згодом як Олександр Олесь), писав:

“Дорогий Іване Львовичу!

Звертаюсь до Вас з дуже неприємним проханням. Коли Ви маєте зайвих сто карбованців, то, будьте ласкаві, пришліть мені по адресі: Суми, Нове місто, Марії Івановні Кандибі (сестрі).

Надзвичайно ці гроші мені зараз потрібні, я буду Вам безкраю вдячний, що Ви мені допоможете в цьому. Виплачу Вам незабаром або всі зразу, або частинами, як схочете.

“Слобожанщина” вийде тільки через два місяці. Купується друкарня і організовується українське видавництво.

Відповідайте, коли можете допомогти.

Ваш щирий – О.Кандиба”.

Також попри те, що Б. Грінченко, згадуючи вихід “Хлібороба” 1905-го року, значив, що жодна київська друкарня “не згоджувалася випустити перший номер першої вкраїнської газети, і несподівано в маленьких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на сю справу інакше”, наразі маємо факт заснування такої друкарні в Харкові – ще 1904-го року!

Втім, адміністративні утиски щодо адвоката Міхновського дедалі більше перетворювалися на жорстоку реакцію проти нього як активного діяча національного руху, автора маніфесту “Самостійна Україна” (1900), що, крім того, підозрювався у заснуванні терористичної організації “Оборона України”, яка стала ядром бойових загонів УНП М. Міхновського. “Невесело тепер в Україні, — повідомляв “Рідний край” в січні 1906-го року – Здебільшого заведено скрізь “усиленную охрану”, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидить під арештом – інтелігентів (освічених), селян і робітників. Та й ще арештовують щодня нових, газети припиняються, конфіскуються” .

Отже, тривале існування в Харкові не судилося також “Слобожанщині”, чий вихід друком 1904 р. не пішов далі підпільного випробування друкарні. Справа з нею – через “технічні умови” – затяглася до 1906-го року. Про те саме свідчить О. Кандиба в листі до І. Липи від 21-го січня 1906 р.:

“Повернувшись з Волині, був у Харкові, бачився з Міхновським та іншими. Міркують видавати “Слобожанщину” (кажуть, уже об’ява була), але в усіх їх так мало енергії, так мало віри ще в початку діла, що й не знаю – чи вийде що з їхніх думок”.

Втім, особи, не наближені до громадських справ М.Міхновського, небагато знали про його дії, і зокрема про участь у видаванні “Хлібороба” разом із братами Шеметами, членами УНП. Тож уже в березні 1906-го року Кандиба писав:

“20 марця вийде наша “Слобожанщина”, в якій я приймаю незначну участь: буду вести огляди часописей українських і російських та бібліографію. Також іноді буду містити свої фейлетони і т. ін. Все уже налагодилось, все готове, і тільки трішки бракує співробітників. Здебільшого – закордонні. Їх мова для загалу трішки або й дуже незрозуміла, але може буде й “виправляти”. Може б, і Ви інколи що-небудь надіслали нам? Може б, і від нашої редакції запрохали б дописувачів, поки вони у Вас єсть”.

Офіційно зразкове (“нульове”) число “Слобожанщини” (після вищезгаданого “випробувального”) вийшло 25-го березня 1906-го року. “Непорозуміння” з друкарнею змусили редакцію видати його скороченим. Зазначалося також, що редакція та друкарня зроблять усе, “щоб якомога швидше розпочати видання регулярно”. Наступне число мусило вийти 1-го квітня 1906-го року. Проте, справа далі не пішла, і “Слобожанщина” припинила існування того ж таки 25-го березня 1906-го року.

Ігор Бондар-Терещенко

Обговорити статтю на Форумі »»