ВАЗЕЛІН ЧИ СЛИНА?

Останнім часом усвідомлюєш – у житті так багато легких речей, що їх вже не хочеться робити. Чи варто порівнювати очі коханої з небесною блакиттю, а її щасливий вишкір – з разком непальських перлів, якщо досить покласти руку на коліно жінці, і вона твоя? Втім, не кожна жінка дозволить класти руку собі на коліно. Тож який сенс переходити від одного незручного положення до іншого, шукаючи глузду там, де ти його не клав?

Виходить, становлення людини – це вичерпання її можливостей, а історія людства – це історія кількох метафор: перлин, колін та інших несуттєвих на тлі небесної блакиті подробиць. Загалом усі наші теперішні знання – це золото колишньої віри, розміняне на мідяки обіцянок “увійти до Історії”. Причому обов’язково “разом”. Разом із ким? Можливо, із власним двійником, який залишився десь там, на світанку “незалежності”? До речі, відомий “Міф про двійника, священна космогонія” Сартра – це чудово і недаремно тут згадано, але тамтешні подробиці – суцільні вазелін і слина. Завдяки першому декому вдається увійти в аннали Історії, а вже друге допомагає склеїти докупи кілька слів для спогадів про це насильницьке дійство.

І лише мистецтво, панове, входить у наше життя, як Перша кінна у покинуте місто – без вазеліну й слини. Наука свою революцію вже зробила, тож черга за мистецтвом. Хоча, ніякої черги немає – хіба що мова не про Мистецтво імені Любові, а про Мистецтво імені Боротьби, чи пак виживання, яке стало актуальне в умовах “свободи”. Натомість перше перше лишається другорядним, наче перлини, коліна чи ще яка слинява сентиментальність. Можливо, воно таки потрібне – як же без Любові! – але наразі незначне, немов другорядні герої: якщо в романі їх зібрати докупи, все одно не отримаєш головного героя. Отож і виходить, що коли все створене заради мистецтва викреслити, то залишиться саме мистецтво.

Якось раптом з’ясувалося, що розмови про смерть мистецтва, Бога, недоторканих жінок та справжніх нирців за перлами – лише умова на щасливе існування цих інтимних подробиць. Наразі констатація смерті є ознакою їхньої життєздатності. При цьому авторові сих рядків не йдеться ані про іронію, ані про критику. Ходить, можливо, лише про намагання виловити щось з мутного потоку життя, засвідчивши його в якості бодай незначної подробиці, примітки, поза-історичного петиту тощо, аби воно, склеєне слиною на кшталт ластів’ячого гнізда, почало сприйматися як щось окреме. Себто таке, що має право на ім’я та образ без “прикладного” вазеліну.

Допіру світ був простий і лагідний, наче голуб, і якби його направду приголубили, занурившись у потік його лискучих рефлексій і тьмяних течій, то він би став літати. Натомість усе пішло, як завше, кшталтом позиченої в сусідів лопати, якою й зарили проблему рухливого первня історії: якщо довго сидіти на березі, то можна дочекатися, коли повз пропливе труп твого ворога. Або друга. Втім, сидячи на березі, можна хіба що відсидіти собі щось винятково важне, і тоді вже буде “мучительно больно за безцельно прожитые годы”.

Загалом пом’якшувальні метафоричні засоби навряд чи допоможуть зробити щось інакше, оскільки нічого “інакшого” нам робити не треба, і труп друга все одно коли-небудь припливе до нашого берега розвеселеним Івасиком-Телесиком, приголубленим непальським нирцем чи сизим неляканим голубом. Та ми й не вміємо нічого іншого робити. “Что наша жизнь? От пайки до оправки”, – мовимо, вийшовши брататися на берег, аби згодом того берега пуститись. Адже діяти – означає боротися, а такий лексикон мало кому тішить душу, а вже гріє кишеню він лише тим, хто звик волати з майданів про пафос боротьби. Натомість слово – не діло. Якщо й існує обов’язок в якогось прибережного літописця нашої доби, то полягає він хіба що у переливанні власних спостережень у слова.

Зрозуміло, що боротьба триває поза волею спостерігача, і краще було б розглядати її як змагання різних етичних принципів, аніж різних політичних інтересів. Боротьба завжди буває за чи проти комплексу вірувань, понять, почуттів, звичок. По суті, за “своє” і проти “чужого”. А їхнє коріння лежить у тому, що хтось споживає ластів’ячі гнізда, хтось лущить яйця з тупого кінця, а хтось вважає, що таємниця світу – у баченому з берега, а не навпаки – у небаченому. Хоч ніколи зло не було погане, а добро прекрасне – однаково для всіх. “Разве нет людей, для которых зло сладострастно, а добро – пустыня?” – клеїв дурня Достоєвський.

Але удавана наївність – ще не справжня святість. Справа в тому, як торкається наївність голуба, ластівки чи Івасика-Телесика, зустрівшись віч-на-віч зі справжнім Злом, яке не має конкретного обличчя – самі лише назви партій. Адже у двобої між тим, хто прагне увійти до Історії, та самою Історією навряд чи народиться Істина. У просторі, де скасовано будь-яку детермінованість, і де від солодкої знемоги, або від порушення кровообігу у життєво важливих органах при сидінні на березі, таки помирає Автор, проблематична сама ідея народження.

Загалом людина створена так, щоби виправдовувати себе, інших вважаючи за дурнів. Утім, викиди сумління трапляються, і результати таких “пологів” невтішні. Скажімо, з появою “свободи” у багатьох через відсутність нашийника почала мерзнути шия. Інші, замість того, аби зрушувати гори і береги, часто й охоче в першу чергу рухають сокирою на інакомислячого. Ясно, що авторський розподіл на віру й добрі діла дещо штучний, і було б корисніше приглянутись до природи людської особистості. Себто до конструкції ластів’ячого гнізда, наявності в Непалі перлів, відсиджених на березі органів чи навіть самого берега, чия культура позбавлена духовної ієрархії, і де зрівняно в правах усе, що треба людині – від вазеліну до Свободи. Адже сьогодні вже всі нирці зрозуміли, що у кожній добрій справі важливо зрозуміти, як саме вона зроблена. Шкода лишень, що наш берег ніби такий великий, а місця на ньому, аби це здійснити, не завжди вистачає.

Ігор Бондар - Терещенко

(6 голосів, середня оцінка: 3.5 з 5)

 Loading ...