З хама не буде пана? або Хроніка “червоної” окупації
Ігор Бондар-Терещенко // 6 серпня 2008
Хам
Поняття раси змінює розуміння історії.
Ю. Липа
Чомусь вважається, що панування більшовицького режиму в Україні було можливе лише тому, що існувала колоніальна територія, на якій кремлівські вожді насаджували антиукраїнську владу і нищили прагнення народу до самостійного життя. Утім, при цьому не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження і утвердження більшовизму в Україні. Причому власними силами.
Хоч і мала українська нація індивідуальний характер розвитку, але приказка “гуртом і батька краще бити” була не за останній з усіх суспільно-політичних постулатів. Утім, прогресом цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтелігенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який “прогрес” і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціалізму. Ще 1915-го року Г. Хоткевич значив, що головними недоліками української інтелігенції постають: сварливість, дріб’язковість, марнославство, відсутність любові до свого рідного (лише те добре, що “схвалено москалем, або німцем”), схильність псуватися через владу над іншими (”доти був чоловіком, поки соцьким не зробили”).
З уваги на вищезгадані недоліки легко пояснити “прогресивність” наських інтелігентів. Адже яка була їхня освіта чи виховання? “Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь – ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? – питався В. Домонтович. – Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вороний був людина без певної освіти”.
Загалом за часів “визвольних змагань” 1917 – 21 рр. до влади в Україні прийшли самі лише колишні царські полковники і діти священиків з густим прошарком селянського елементу. Українську шляхту від часу УНР до приходу Директорії якось оминали, а з приходом більшовиків взагалі намагались знищити у першу чергу – залишені напризволяще С. Петлюрою і В. Винниченком місцеві санчо панси.
Тож українська аристократія була винищена, натомість інтелігенцію звели до рівня слуги, на якого спиралася партія більшовиків, дозволяючи служити, іноді беручи “в долю”. Більшість з того “прошарку” до кінця життя перебувала на межовому положенні наймитів, яким час від часу дозволяли підбирати шматки під партійним столом. Тим, хто не схотів “пайку хліба жебрати в царів” вкоротили віку одразу, і всюди запанувала та сама “українська інтелігенція” малоросійського зразка, про яку писав Г. Хоткевич, себто “безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів”, як вважав Д. Донцов.
Це були якраз ті з інтелігентів, хто пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Елана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського, і перед якими відкривались “сто путей, сто дорог” – від голови міського управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно, понімаєте, було “українським”, але щоб українців там не було – таким гаслом, подарованим більшовикам демагогом В. Винниченком – себто “щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму” – послуговувались за всі часи радянського режиму. Недаремно бідкався В. Елан-Блакитний на V-й конференції КП(б)У 1920-го року, мовляв, “комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників”. З часом наші селюки при владі, анітрохи не змінившись, змогли виплекати партійний тип “нового інтелігента”, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас класичний зразок “людини з народу”.
Слід зазначити, що згодом інтелігенція в Україні визначилась також у власній “науковій” самоназві. Історики, створивши було над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіатського ренесансу чи романтиків Степової Еллади, таки погодились, що усе воно виявилось лише “пропащими силами”. Втім, чи існувала взагалі ця “сила”, і що “українського” у ній було?
Інтелігенції в Україні з’явилася лише в останню чверть XIX-го століття, а згодом була приборкана, як отара овець. Справді, як сталося, що за короткий період конституційної Росії 1905 – 1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жодної постаті такої ваги? Більше того, були морально скалічені ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, Х. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та ін.
Навіть в діаспорі це була не інтелігенція, а самі лише “щирі українці”, які відчайдушно симулювали “державне” життя: видавали газети й книжки, плодили “національні” партії та церкви. Невдовзі вони вгомонилися, погодившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині, і навіть увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали усі свої “державні” клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР і голова ОУН.
Тож інтелігенція промайнула свого часу Україною, наче комета. Проте затвердила особливу етику, на якій радянські “товариші” будували жорсткий партійний “кодекс честі” до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели усе – і саму “інтелігенцію”, і “кодекс чести”, встановивши “народну владу”. Зрозуміло, що “попутники” режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й був той самий “прошарок”, який нині називає себе “інтелігенцією”, хоча з колишньою інтелігенцією його ріднить хіба що назва.
Сьогоднішня інтелігенція – це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного “хохляцького” невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Імідж “українського інтелігента” зобов’язаний насамперед міфові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати “ні”. Сьогодні цей міф позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні з “інтелігентів-державників” надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Часом ці водевільні намагання викликають хіба що гірку посмішку…
Ігор Бондар-Терещенко
Обговорити статтю на Форумі »»
(7 голосів, середня оцінка: 4.43 з 5)
Loading ...
Горькая правда! Так оно и есть. Автор пишет абсолютную правду. Именно сознавая её, я говорю - за независимость Украины ещё нужно бороться! Страна перепуганых рабов.
6 серпня, 2008 о 11:472 Сергей
Може, через те, що “незалежність” виборена рабами, вони й “перепугані”?Згадайте, “зачем стадам дары свободы? их нужно резать или стричь”))
6 серпня, 2008 о 12:27Шановний ІБТ! Ви шокуєте своїх вдячних читачів! Навіть не знаю, як оцінити сей матеріал. Сподіваюся, ви у доброму здоров*ї і зможете продукувати по такому матер*ялу щодня!
не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який “прогрес” і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціалізму.
6 серпня, 2008 о 12:42******************
і отакого побільше, побільше
2 Hammer
Друже Hammer’e, дякую за турботу, але краще дЕньгами, оскільки зможу, і навіть тричі на день))
6 серпня, 2008 о 12:48Перечитал вчера почти все, что написал ИБТ на этом сайте. Наблюдается четко выраженная тенденция перехода от “вещи в себе” к “вещи в других” - не сочтите за обиду))
6 серпня, 2008 о 12:522 summersalmostgone
Отакої! Виходить, писав до вечера, а читать нечего?))
6 серпня, 2008 о 14:16Історія української інтелігенції – як і в принципі будь-якої іншої національної інтелігенції - це свого роду явище соціобіологічне і підпорядковується вона законам природи. Основний інстинкт всіх часів і народів – це інстинкт виживання. Тому завжди нормою в будь-якому суспільстві були організми і соціорганізми (люди, сім*ї, сімейні клани), які добре задовольняли цей інстикт – вили, як могли, своє „гніздечко” на благо своєї сім*ї, дітей і, в кінцевому результаті, держави. Але раптом, внаслідок „помилки природи”, випадковому збою в генетичній системі, в „здоровому”організмі такого соціорганізму народжується „виродок”, якому „по фіг” матеріальні блага і які позбавлені „гніздувальних інстинктів”. Його люблять або ненавидять – відповідно до традицій сім*ї. Як правило, це перше покоління „гнилої інтелегінеції” (назвемо це поколінням Олени Пчілки). Потім у такої антигніздувальної особи народжуються діти, з хорошими „антигніздувальними” генетичними задатками і з хорошим антигніздувальним вихованням. Це друге покоління. Назвемо його поколінням Лесі Українки. Якщо представник другого „антигніздувального” покоління одружиться з подібним собі – назвемо його „Климентієм Квіткою”, то природа каже „стоп!”, і обриває ці ігри на корню. „Фатить!” А якщо діти таки народжуються в таких сім*ях, що кинули виклик біології, то це, як правило, ущербні істоти, які все життя мучаються своєю меншовартістю у товаристві своїх ровесників з хороших „гнізд” із здоровими гніздувальними традиціями. Це вже покоління рефлексуючих інтелігентів. Вони (у випадку, якщо не спилися чи не передозувалися чи не покінчили життя самогубством), всупереч „антигніздувальним” традиціями своєї родини беруть шлюб з представником більшості, і „антигніздувальна” (власне інтелігенська) традиція обривається, залишаючись в родині лише у вигляді жалюгідних рефлексій. Налагоджується нормальний біологічний ритм, базований на здоровому інстинкті виживання. Налагоджується здорова генетика. І, здавалося б, все добре, якби…. якби десь через пару поколінь у вже хорошій родині з хорошими гніздувальними традиціями не народжується типчик на кшталт ІБТ…
6 серпня, 2008 о 17:37А це для того, щоб показати, як буває, коли “всупереч „антигніздувальним” традиціями своєї родини брати шлюб з представником більшості. На те й типчик, щоб архетипчик не дрімав))
6 серпня, 2008 о 18:20іноді люди переймаються чужими проблемами - начитається Достоєвського і Солженіцина і давай шукати інтелігента в рідному краї… може нам тут ще філію Третього Риму організувати, щоб вам “рідніше” було.
Короче парниша… интеллигенті - старье, даеш интеллектуалов…
6 серпня, 2008 о 18:202 Кльово
Ок, тримайте: сьогоднішні інтелектуали – це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного “хохляцького” невігластва. Так годиться?
6 серпня, 2008 о 18:25“Университет развивает все способности, в том числе — глупость”
6 серпня, 2008 о 18:36(из записных книжек А.П. Чехова, стр. 102, запись 7.)
Хльопці, інтелігенти та інтелектуали - разні вещі. Колись хтось, дуже “модний” у нашій країні, кинув клич - інтелігенція була лише в ХІХ ст., а ми - інтелектуали! - всі й повелися. Інтелектуали можуть бути інтелігентними, а можуть бути й хамами. Лічно я люблю інтелігентних інтелектуалів, навіть тоді, коли вони з інтелігентною елегантністю нещадно розправляються з хамами
6 серпня, 2008 о 18:37Бабо Любо, йдіть вже на піч спати
6 серпня, 2008 о 19:19Ви мене заспокоїли. З хам-ами у нас все в порядку. А як з інтелектуалами?
6 серпня, 2008 о 19:552 *
“Университет развивает все способности, в том числе — глупость”
(из записных книжек А.П. Чехова, стр. 102, запись 7.)
Ага, у тому числі таку: “Доехал до Харькова. Наконец-то, юг” (из записных книжек А.П. Чехова, стр. 65, запись 8.)
6 серпня, 2008 о 21:042 liuba_liuba
А з інтелектуалами та сама класика: “Мало нас, да и тех нет”))
6 серпня, 2008 о 21:062_IБТ ~ ви антагоніст релятивізму?
6 серпня, 2008 о 21:58Сподобалось, дякую.
6 серпня, 2008 о 22:03Але маю кілька запитань:
1) Чому в назві замість знаку оклику знак питання?
2) Чому слово “червоної” в лапках?
3) Невже прізвище шановного народного депутата на корцінго справді “Хам”?
“Кольтури, кольтури на село треба!” (Шиян “Гроза”)
6 серпня, 2008 о 23:20Інтелектуали - професійна каста, яка займається переважно розумовою працею і має відповідну (як правило, університетську) освіту.
7 серпня, 2008 о 9:05Інтелегенція - частина громади, яка є носієм культури, духу громади, її ідеологічним постачальником. Інтелегенти, як правило, належать до інтелектуалів. Але не завжди.
Інтелектуали нерідко є інтелегентами. Але не завжди.
2 Енциклопедист
Інтелігенти і на селі бувають. Якщо ж кожному інтелігентові та й по енциклопедії його селюцькій, то вийде інтелектуал. Типу Вас, даруйте))
7 серпня, 2008 о 9:242 *
Чи IБТ - антагоніст релятивізму? Ні, він абстинент сьомого дня))
2 Ех!
“Ради Бога, манжети надіньте, що небудь їм скажіть:
7 серпня, 2008 о 9:28вони питають, чи є у нас культура”. (П.Тичина)
2 О. Бережний
1) Чому в назві замість знаку оклику знак питання? - Тому що з хама таки вийшли пани))
7 серпня, 2008 о 9:342) Чому слово “червоної” в лапках? - Тому що див. Правописні норми укр. мови
3) Невже прізвище шановного народного депутата на корцінго справді “Хам”? - Якщо впізнали у ньому народного депутата, тоді це Хамло))
1. А мені Хам подобається. В нього природня реакція на людську дурість. А от у Ноя - реакція на вчинок Хама була неприродня (нагадую, він прокляв сина Хама і зробив його нащадків рабами).
2. Зневажати “поточних великих” - наша національна розвага. Як тільки хтось випирається на щабельку вище - знизу роздається ревіння жаби-рапухи. І ненависть до своїх переважає ненависть до чужих… тому, багацько піднявшихся ладні перефарбуватися у московські чи варшавські шати - безпечніше.
3. інтелектуалу достатньо бути вузьким спеціалістом, щоб його поважали колеги і він почувався затишно… В Расее і її колоніях від інтелігента очікують знання усього і всього - як перебудувати світ і перефарбувати грубу… Виходить і жахливий світ і поганенька груба.
А насправді, вітаю в інформаційному суспільстві - головна задача сьогодення - вміти фільтрувати знання і захищатися від інформаційного сміття.
7 серпня, 2008 о 12:182 Кльово
Про те, “як тільки хтось випирається на щабельку вище - знизу роздається ревіння жаби-рапухи”, краще в Маланюка: “Свій” має бути “лагідним”, “милим”, “негордим” і не дуже талановитим, і навіть не дуже щасливим. Бо – то не “наш”.
7 серпня, 2008 о 12:56Здогадайтеся, пане Кльово, хто ж “наш”?
Діагноз встановлено. Може не варто в наступний раз поливати отрутою “наших політиків” за те що вони так схожі на нас, але вибилися, хоч і по наших мріях на щабельку вище ;-))) Щоб знову не впасти в історичну прірву, коли нам залишиться тільки садок на хуторку, який періодично доведеться вирубувати, бо хазяї життя вводять податок на повітря.
Питання риторичне. Вони ж усі падлюки, завжди падлюки і слабаки - хоч Богданчик, хоч Симончик, хоч Леоні із Вітями та іншими претендентами на любов із неохоти і відчайдушну ненависть.
7 серпня, 2008 о 13:302 Кльово
Неправильна відповідь, себто не здогадалися, хто ж “наш”. Хамло – це не образа, а фактор національної культури, і тому хтозна, чи “червоний” режим не є “єдиною політичною школою для хохла?”, як питався Маланюк. Натомість ті, про кого питаєте - хто ці люди? Може, Ви помилилися адресою, бо ІБТ ж не пише за політику?
7 серпня, 2008 о 14:06а нащо ж ви тоді пишете, якщо не для поліпшення саморегуляції спільноти :-))) а отже, про політику … до того історія - це така штука, яка нікого нічому не вчить, але дозволяє сучасникам виправдовувати свою ницість, підлостями минулого.
7 серпня, 2008 о 14:442 Кльово
Пишу для апетиту, чи пак генофонду, а не для “поліпшення саморегуляції спільноти”)) Що ж до “виправдовувати свою ницість підлостями минулого”, то було б минуле! (А не суцільні крути з голодомори).
7 серпня, 2008 о 14:552ІБТ: тоді візьміть брому… бо маємо те що маємо.
7 серпня, 2008 о 15:49Доречі (не про політику), ми такі талановиті, що навіть перемогу можемо подати як втрату - крути з Крутами - яскравий доказ.
ІБТ:
напишіть про разючу подібність нинішніх часів із тодішніми
7 серпня, 2008 о 15:512 Кльово
Історію з бромом писав Винниченко, а потім визнав, що нема в нас народу: саме бидло, що грізно мугиче, подивляючи народолюбні потуги інтелігентів (напр. Крути видати за крути)
7 серпня, 2008 о 16:022 Hammer
Спробую, але навряд. Бо “сьогодні цей міф позбавлений живих представників”, як бачите з останнього абзацу))
7 серпня, 2008 о 16:06