На смерть «Новинаря»

…Но я не сумела его спасти…
Lюк

Я не зумів його врятувати. Хоча щотижня сумлінно купував, незважаючи на те, що давно не маю часу на читання журналів, особливо тижневиків новин. Моя теорія про те, що українізацію медіапростору треба починати з себе, голосуючи за українські видання своєю гривнею, принаймні, в цьому окремому випадку не спрацювала. Журнал «Новинар» закрито, і закрито, за словами його видавця Джеда Сандена, через низький попит на україномовні видання.

До журналу від початку його виходу було багато претензій (найбільше, здається, в його команди), але реакція на звістку про закриття промовисто свідчить: він був потрібен. І, принаймні, у «внутрішньому колі» аудиторії – серед україномовних, більш-менш національно свідомих молодих людей із вищою освітою, - ця новина спричинила ефект бомби, що розірвалась. У кожного з нас у «Новинарі» працював як мінімум один знайомий/приятель (у мене – шестеро, здається). Але це ще раз свідчить про те, як нас мало, і яка ми насправді герметична тусовка: потрібних для існування журналу десяти тисяч постійних читачів в усій Україні так і не назбиралося.

Якщо проаналізувати гіпотези та судження, що найчастіше лунали у вітчизняній блогосфері під час обговорення цієї події, то основний масив претензій стосується не «Новинаря» як такого, а самого формату news magazine: мовляв, навіщо мені читати переказ новин, які давно прочитані в Інтернеті? Заперечити важко, хіба що цей аргумент не стосується тих, хто не стежить за новинами в режимі real time. Інші пояснення швидкого кінця цього недешевого (2 млн доларів, за словами видавця) проекту можна розбити на три групи: 1)Поганий Джед (не дбав про розвиток проекту, пустив його на самоплин, від початку в нього не вірив, обрізав крила на злеті тощо); 2)Поганий головний редактор (непрофесійна, непридатна для такої роботи і т.п., треба було міняти менеджмент). 3) «Украинский язык не рыночный» © Казбек Бектурсунов. В останнє хотілося вірити найменше, і учасники дискусії – як працівники KP Media, так і просто читачі журналу, - раз у раз повторювали, що мова тут ні до чого.

На жаль, пояснення, яке спершу було розіслане Санденом колективу «Новинаря» («не смотря на наши усилия, финансовые результаты издания оказалась хуже запланированных. Это было вызвано трудностями, которые появились при создании и дистрибуции украино-язычного издания новостей», - цитата), а потім дане газеті «КоммерсантЪ», свідчить про те, що річ у мові. Українці в Україні, на думку Сандена та інших видавців, ще не є достатньо поважною аудиторією, щоб для них видавався нормальний журнал тиражем 10-15 тисяч. До того ж, деякі видавці, як от пані Єфименко з «Українського медіахолдингу», яка дала коментар «Коммерсанту», вважають, що «70% украинцев говорят и думают по-русски». Завіса.

Людям, які не демонстративно і не на знак протесту, а цілком природно і звично говорять, думають і пишуть українською (або українською і російською в залежності від обставин), вже якось не віриться, що поруч живуть ті, для кого українська мова – «странные закарлючки». І те, що ми – нормально забезпечені і працездатні громадяни своєї держави, які хочуть читати саме українською, а не «какая разница, на каком языке» - відкрито називають аудиторією другого сорту, яка не гідна того, щоб для неї видавати щось якісніше за «Газету по-украински», - не може не викликати внутрішнього опору і обурення. «Після закриття ”Новинаря” в мене виникло бажання більше ніколи не купувати журнал “Корреспондент”», - написав один із моїх lj-френдів, і я підозрюю, що після до цинізму відвертого пояснення причин припинення проекту таке бажання з’явиться у багатьох інших. Тож варто замислитись, містере Санден. А позаяк святе місце довго пустим не лишається, незабаром, дай Боже, побачимо, як нішу «Новинаря» займе український (а не «украинский») Newsweek, чутки про запуск якого останнім часом посилились.

Отар Довженко

фото обкладинки звідси

(10 голосів, середня оцінка: 4.2 з 5)

 Loading ...