Окружний адміністративний суд м.Києва (суддя Вовк) задовольнив адміністративний позов російського шукача притулку Льоми Лечієвича Сусарова і визнав незаконним рішення Генеральної Прокуратури України про його екстрадицію до Російської Федерації. Тим самим було перервано ланцюжок кричущих випадків порушення прав біженців в Україні шляхом видачі їх країнам, які вони залишили, переховуючись від переслідувань.

Історія Льоми Сусарова проста і характерна для Росії останніх десяти років. Він – чеченець, і цим багато чого сказано. Родич Льоми Арбі є учасником чеченського руху опору, а це, як у часи середньовіччя, автоматично ставить під удар усіх рідних і близьких. Особливо, якщо російські війська використовують типову фашистську методику боротьби з партизанами: родичів повстанців не просто катують чи вбивають (що теж є вельми поширеним явищем), а беруть у заручники. Отож Льома Сусаров у 2005 році мусив залишити батьківщину і шукати притулку у Азербайджані. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Баку надало йому офіційного статусу біженця, і Льома виїхав до України.

Однак навесні 2007 року МВС Інгушетії звинуватило Сусарова у крадіжці карток мобільного зв’язку на суму близько $200 і подало у міжнародний розшук. 16 червня на Київському вокзалі Льому затримали люди у штатському, за офіційною версією – працівники міліції, однак насправді - СБУшники. Сусарову наділи на голову мішок, побили та відвезли у невідомому напрямку, погрожуючи віддати російській ФСБ. Ближче до вечора його привезли до відділку міліції, де і протримали 9 діб замість дозволених 72 годин.

Про затримання Сусарова Генпрокуратура дізналася лише на п’ятий день його затримання. Якби цього не сталося, Льому видали б Росії у позасудовому порядку – до Києва приїхали б представники ФСБ, і СБУ передала б біженця колегам «з рук в руки».

Наприкінці липня Генпрокуратура ухвалила рішення видати Сусарова Росії, а Печерський райсуд відхилив скаргу на рішення ГП. 28 вересня Київський апеляційний суд відмовив адвокату Сусарова у задоволенні скарги на рішення Печерського райсуду. Чеченцю загрожувала видача російським спецслужбам, катування та суд, а можливо - і смерть.

Ситуацію, як завжди, врятувала громадськість та правозахисники. «Міжнародна амністія», громадська ініціатива «Без кордонів» та інші пікетували Генпрокуратуру України з вимогою не видавати Льому Росії. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Києві підтвердило співробітникам Генпрокуратури, що Сусаров є біженцем, а тому не підлягає видачі.

Однак історія Льоми Сусарова не є винятком в українських реаліях. Швидше, вона є звичною та характерною для українських правоохоронних органів, а от винятком є якраз рішення Окружного адміністративного суду Києва, який визнав незаконними спроби Генпрокуратури догодити своїм російським колегам. Причому навряд чи хто тепер захоче згадувати про те, що увесь цей час Сусаров знаходився у Лук’янівському СІЗО, а тим більш – відповідати за це. Але йому, якщо вдуматися та згадати історію стосунків України та біженців, ще пощастило.

У лютому 2006 року Україна видала Узбекистану 11 біженців, які були свідками кривавого придушення народних акцій протесту у Андижані. Вдома усім їм присудили тривалі терміни ув’язнення – від 3 до 13 років. Особливо цинічно виглядало те, що «революційна» Україна видала узбецьких революціонерів диктаторському режиму. У серпні 2006 року чеченець Беслан Гадаєв був виданий російським «правоохоронцям». Які катуванням «вибили» з нього усі потрібні зізнання.

Так само у 2006 році Генпрокуратура видала Росії чеченця Султанбека Айдемирова, навіть попри рішення суду. Співробітники ГПУ тоді обіцяли, що навіть якщо Росія відмовиться від обвинувачень на адресу Айдемирова – його все одно «відвезуть на кордон та викинуть у канаву».

Багато шуму наробила історія російського опозиціонера, «нацбола» Михайла Гангана. Після організації ним у Самарі «Маршу незгодних», Ганган мусив залишити Росію, побоюючись арешту за вигаданим звинуваченням у порушенні правил відбуття умовного покарання. Михайло приїхав до України, де його прізвище перетворилося на одиницю виміру демократії та свободи – один «ганган». 10 грудня 2007 року Ганган подав заяву до Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців з проханням надати йому статус біженця. І УВК ООН визнало його таким, що потребує міжнародного захисту. Однак 31 грудня Гангана затримали на вінницькому вокзалі під час хвацької операції «за запитом російських спецслужб», як казали тоді міліцейські чини. 2 січня суд виніс рішення про екстрадицію нацбола до Росії. Це прямо суперечить нормам міжнародного права: поки людина проходить процедуру отримання статусу біженця, вона не підлягає екстрадиції. На щастя, завдяки зусиллям правозахисників та громадськості 11 січня Апеляційний суд Вінницької області звільнив Гангана з-під варти.

Усі ці випадки – свідчення того, як українська влада ставиться до вимог міжнародного права. Це свідчення того, що політична доцільність для наших лідерів важливіша не тільки за якусь там справедливість, але й за закон. Бо відносини із велетенською поліцейською державою на півночі для можновладців переважують усе.

При цьому ні Ющенко, ні Луценко, ні інші революціонери зразка 2004 року зовсім не задумуються над тим, що за певних обставин, якби Помаранчева революція програла, на місці Сусарова чи Гангана могли б бути і вони…

Олексій Бик

фото звідси

Обговорити статтю на Форумі »»