Кордони варварства, варварство кордонів

До написання цього есею мене спонукали деякі думки Артема Чапая в статті «Чому я прихильник необмеженої міграції». Його стаття була чесною і сміливою відповіддю на численні випади расистів, декларацією своєї небайдужої позиції - і це можна лише вітати. Однак, на мою думку, дискусія навколо природи людини, її прав і свобод - і свободи пересування зокрема - стосується не тільки расистів, а охоплює набагато ширшу аудиторію тих, хто расизмові протистоїть. Тому ця полеміка, сподіваюсь, спрямована лише на посилення антифашистських аргументів.

Взагалі порівнювати світ людей зі світом тварин - досить ризиковано. В політиці цим люблять займатися праві популісти: розмірковувати, що хтось від природи «вівця», тобто раб, хтось «віслюк», тобто дурень, а хтось «лев», тобто благородний пан. Такі алегорії гарні і повчальні в байках і притчах для дітей, але переносити ці образи в політичну риторику - значить відкрити дорогу для сумнівних спекуляцій.

Життя тварин саме по собі не є ні вільним, ані рабським. Поза межами добра і зла. Природу поневолюють, експлуатують і знищують люди. Отже, «проблему природи» (зокрема екологічні проблеми) слід вирішувати в рамках цивілізації. А от категорії свободи, рівності та солідарності між людьми тим більше є суто «штучними» (в хорошому сенсі слова) - себто набутими людьми в процесі цивілізаційного розвитку.

Але навіть якби людина була птицею, їй було б байдуже де жити – в США, Європі чи Азії. Людині ж не байдуже, де і як вона живе. Птахи мігрують на зиму в теплі краї за природною необхідністю, інстинктивно. У людини не такий обмежений вибір як у птахів, але переселяються люди переважно вимушено: через нестачу продуктів, природний катаклізм, війну, економічну скруту, політичне переслідування та інше вже цивілізаційне «варварство».

Отже, птиці мігрують, люди мандрують. Невимушені мандри, подорож для задоволення є прерогативою вільної людини з «набутими» правами, що підтверджено наявністю відповідного документа. Для такої людини – з необхідними документами і достатньою кількістю грошей – кордони не страшні, так собі, невелика перешкода, необхідне зло. Вони ставляться до цього з розумінням. Тоді як незаможні люди з бідних країн нікуди не сунуться, не зазнавши принижень, утисків, обшуків, переслідувань, репресій і ксенофобної зневаги. Що ж, світ жорсткий – бідняки крутяться як можуть і платять презирством і насильством на презирство і насильство. Для них, пролетарів 21 століття, тих, кому нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів, інституція кордонів – це реальне поліційне насильство з боку держави над їхніми особистостями.

Але що таке особистість, людська природа? Ці терміни також зовсім не очевидні, як і у випадку з «природою» взагалі.

Треба нарешті зрозуміти, що людина не має жодних прав, які вона отримала від природи. Кожне право чи свободу люди здобувають в межах соціуму. Причому ніхто ті права просто так не дає, частіше за все їх доводиться «брати», завойовувати. Ті права, які ми вважаємо «природними», насправді були здобуті громадянами в ході історичних конфліктів, дискусій, переоцінок цінностей. Причому не раз і назавжди, а з перемінним успіхом.

Щоб володіти оцими так званими «природними» правами індивіда, людині спершу треба було здобути політичні права громадянина – стати політично значимим в очах держави гравцем, з яким треба рахуватися. Так народжується масова політика, радикальна демократизація держави. Люди не є вільними і рівними «від природи»: якраз навпаки, природа не знає ні свободи, ні рівності, і радше «природа» – це ідеологічна вигадка, конструкт, який виправдовує різного роду несправедливості і нерівності в цьому світі. Треба згадати урок Ханни Арендт: людина стає людиною тільки за умов демократичної рівності; тільки здобуваючи політичні права, можна потім говорити про права індивідуальні («природні»). Свого часу вона довела, що людям, у яких немає політичних прав, тобто які не є «громадянами», досить легко заперечити їхню «людськість». І деякі режими користуються цим – сприймають певні категорії людей як другосортних «недолюдків», унтер-меншів, яких можна цілком «законно» знищувати чи тримати у спеціальних таборах. До речі, в Україні також є такі концентраційні табори для «нелегалів» у с. Павшино, у Мукачеві і під Чопом.

Але що таке «бумажка»? З одного боку, це важливий документ, що символізує політичні права і свободи громадянина. А з іншого - жахливий і принизливий символ корупції та бюрократизму. Власне, в цьому протиріччі полягає сенс боротьби.

У Франції, наприклад, на позначення нелегалів використовують інший термін: «люди без паперів». Критики капіталістичної системи слушно зазначають, що цей термін використовується державою навмисне, щоб не говорити «безправні робітники», тобто щоб взагалі прибрати «робітничу» суть, «соціальне питання» нелегальної міграції, натомість висуваючи на передній план чисто культурно-ксенофобне і класово-расистське ставлення до нелегалів як до іноземців, ісламістів, «вузькооких», «лінивих азіатів» тощо.

Це треба зрозуміти й українцям: адже 8 млн. нелегальних мігрантів з України – це 8 мільйонів безправних робітників, себто унтер-меншів. Расизм сьогодні породжує насамперед держава. Саме так - буржуазна держава у спайці з капіталістичною системою. Всі ці скінхеди-неонаці своїм існуванням мають завдячувати саме її політичній культурі.

Це ще раз змушує повернутися до питання сенсу існування кордонів в умовах технічно і економічно глобалізованого світу (і неминуче питання кордонів зачіпає питання існування держави, оскільки одного без іншого не буває).

Цього літа ми з великим ентузіазмом брали участь в серії антикордонних акцій у Закарпатті, де розташовані концентраційні табори для упійманих українськими властями нелегалів і біженців, з метою привернути увагу громадськості до цієї проблеми. Загальною ідеєю заходів було надихаюче гасло: «світ без кордонів».

Я глибоко поважаю антикордонні акції і захоплююсь тими активістами, які мають мужність робити ці непрості речі. Але коли під час широкого публічного обговорення на питання, як конкретно можна досягти цієї чудової мети – світу без кордонів, – відомий журналіст і активний учасник антикордонного руху Влад Тупікін встав і серйозно почав пояснювати, що з кордонами треба боротись прямо – брати напилки, кувалди і тарани, розносячи стіни до біса, DIY! Мене ця відповідь, як симпатика цього руху, трохи збентежила. Насправді підкресленою бравадою і войовничістю вона прикриває або компенсує деяку порожнечу і безсилля. Оголошуючи цілком справедливі гасла на кшталт «світ без кордонів», активісти натякають суспільству, що самі вони просто романтики і в цілому сердечні люди, але їхні погляди власне більше говорять про них самих, ніж про реальні шляхи розв’язання проблеми.

Через таку «романтичність» окремих індивідів рух просто втрачає до себе довіру з боку суспільства. По-перше, пробити дірку в кордоні - це далеко не скасувати кордон як такий. Дірку легко виявити і залатати. Подумаєш, пригода! Але може бути менш романтичний варіант: скасування кордонів при збереженні капіталістичної системи (а це досить реалістично) тільки ще більше посилить цю систему. Ба більше, призведе до дикого, гіперкримінального капіталізму, коли населення буде стримуватись на своєму «робочому місці» за допомогою інших насильницьких важелів і інституцій, ніж державний кордон.

Коротше, раптове ірраціональне скасування кордону (як і держави) спричиняє новий вибух і ескалацію насильства в капіталістичних джунглях «всіх проти всіх». Не секрет, що за умов глобалізації всі кордони більше не є зовнішніми, а внутрішніми. Себто їх проблема вирішується не на периферії, а в центрі суспільства. Аніж просто безвідповідально скасовувати, кордони слід дедалі більше демократизувати. А це, власне, стосується не так самих кордонів, як суспільства, яке їх створює, тим самим водночас і захищаючись від світового насильства кордонами, і породжуючи насильство кордонів. Адже чим менше насильства у світі, тим менше насильства кордонів. Тому в контексті глобалізації людству як ніколи треба обирати між альтернативою Рози Люксембург: «соціалізм або варварство».

Андрій Рєпа

фото звідси