«Двомовність» нам не по кишені

Ще в 2003 році російський олігарх Чубайс висунув концепцію “ліберальної імперії”, що декларує контроль влади над суспільством за допомогою великого капіталу та експансію російського капіталу в сусідні економіки з метою створення спільного економічного і культурного простору, тобто асиміляції інших народів. Дискредитуй українців перед міжнародною спільнотою, переконай їх забути про свої корені та про трагічні моменти історії, такі як Голодомор, посвари схід із заходом – і можна “поділяти та владарювати”.

Концепція Чубайса знайшла своїх реалізаторів. В Росії капіталами великого бізнесу керують з кремлівської адміністрації командно-адміністративними методами. Зокрема, про це розповів у листопаді 2007 року мільярдер Олег Шварцман в скандальному інтерв’ю газеті “Коммерсант ”. Посіяні на українській землі за кремлівські гроші зерна розбрату ніколи б не проросли без щоденної копіткої роботи піарників-гастролерів, бо побудовані ними міфи міжнаціональної ворожнечі рушаться під прискіпливим поглядом, як картковий будиночок.

Взяти б хоч найодіозніший міф про “другу державну мову”. Українців з Донбасу та Криму примушують вірити у те, що їм потрібне “двуязичіє”. Але ж ніхто не каже, скільки буде коштувати така розкіш. Тож давайте порахуємо хоча б приблизно.

У газетах, що виходять двома мовами, на десяток журналістів як правило припадає принаймні один перекладач. Оскільки у “двомовній” державі доведеться перекладати великий шмат офіційної документації російською мовою, не кажучи вже про відповіді на звернення громадян двома мовами, випуск офіційних видань двома мовами, видання підручників двома мовами – можна сміливо стверджувати, що в державному апараті в кожному структурному підрозділі, в кожному відділі міністерств, обласних адміністрацій і т.п. має з’явитися перекладач.

У середньостатистичному відділі міністерства працює не більше (часто – значно менше) ніж 10 чиновників. Якщо до них додати ще й перекладача, витрати на чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. Якщо просумувати всі статті Державного бюджету України на 2008 рік стосовно утримання держапарату, виходить, що нинішнє військо “білих манжетів” коштує платникам податків 84,5 млрд. грн. на рік.

10% від цієї суми – 8,4 млрд. грн. Саме стільки українцям довелося б платити за “двуязичіє” щороку За такі гроші можна було б вирішити багато соціальних проблем, побудувати нові дороги й транспортні розв’язки, нові лікарні, дитячі садки і школи…

А скільки людино-годин знадобиться для того, щоб перекласти і затвердити все законодавство?! А ми ж ще не порахували витрати у приватному секторі: там теж доведеться робити цінники і ярлики двома мовами, турбуватись про рекламу двома мовами, компенсувати всі ці витрати підвищенням цін!

Візьмемо ще один промовистий приклад. Зрозуміло, що у двомовній державі написи на всіх грошових купюрах і монетах мають бути оформлені двома мовами. Тобто, ріст інфляції буде викликаний не тільки витратами бізнесу і влади на переклад обов’язкової інформації двома мовами, але й ажіотажем навколо обміну старих грошових знаків на нові. Всі пам’ятають, як стрімко знецінювалася національна валюта під час грошових реформ 1992 та 1996 років. За даними Національного банку України, станом на березень 2008 року на руках громадян знаходиться 109 841 млн. грн. готівки. Всі ці гроші доведеться замінити “двомовними”. Візьмемо найдешевший варіант – заміна готівки тільки купюрами (чеканити монети дорожче). Генеральний директор російського держпідприємства “Госзнак” в інтерв’ю газеті “Известия” стверджує: “На міжнародних тендерах вартість 1000 банкнот середніх і високих номіналів складає. Якщо порахувати, ми побачимо, що для України вартість грошової реформи складе більше 8,8 млрд. доларів, або 44,3 млрд. грн.
Таким чином, тільки в перший рік запровадження двомовності ми станемо жертвами гарантованого сплеску інфляції, а державний бюджет України має викласти на цю дорогу забавку більш ніж 10 мільярдів доларів, що складає його чверть. Заради таких витрат українцям доведеться вельми туго затягнути пояси і покласти зуби на полицю. В наступні роки на забезпечення двомовності держава витрачатиме як мінімум по 2 млрд. доларів на рік, що складає третину бюджету міста Києва, столиці України. Кожен киянин зможе назвати десятки невирішених проблем комунального господарства, де такі кошти значно більш потрібні.
Апологети “двомовності” у спілкуванні сам-на-сам визнають цю проблему, але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть, що їх балаканина направлена лише на розкол суспільства і реально ніхто не збирається вести всю документацію двома мовами, перекладати грошові знаки і т.п. Бо різке збільшення витрат на державний апарат викличе справедливий народний гнів.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що найбідніше й люмпенізоване населення українського степу переконали у необхідності віддати життєво необхідні для вирішення соціальних проблем кошти на нікому не потрібну русифікацію. Цікаво, який жест покажуть східні українці московській пропаганді, коли цей промовистий кошторис “двуязичія” стане надбанням громадськості?

Юрій Шеляженко

малюнок звідси

(10 голосів, середня оцінка: 4 з 5)

 Loading ...