Немає новини без трупа

Я працюю редактором інтернет-видання, тому «відвідуваність» та «кількість переглядів» є чи не головними параметрами у моїй системі виробничих координат. Ці показники дозволяють не лише обирати правильні вектори діяльності редакції, але й багато розповідають про аудиторію, її інтереси, звички і… на жаль, не найкращі особливості.

Часом, читаючи перед публікацією напрочуд розумні та влучні статті або колонки, або ж ставлячи на сайт класні новини, присвячені подіям поза межами України, я відчуваю просто нестерпну досаду, знаючи, що ці справді вартісні тексти перегляне щонайбільше 100-200 людей. Зате якусь порожнякову писульку про чергове караоке з зірками завзято обговорюватимуть цілий місяць… Свого часу Савік Шустер, аналізуючи рейтингову невдачу «Свободи слова» за участю американського історика Френсиса Фукуями, вивів формулу для українського телебачення: «там, де мову героїв треба перекладати, глядачеві стає нецікаво». Для нашого читача, - хоч як би нам хотілось вважати його розумнішим за пересічного, - діє схожий принцип. Хоч би якою глобальною була новина, якщо в ній ідеться не про Україну, вона зацікавить у кілька разів менше людей, аніж середньостатистична українська. Певним винятком є хіба що тема «поганих російських ЗМІ», яка збудливо діє на національно стурбованих читачів як проросійського, так і проукраїнського спрямування.

Але то ще не проблема в порівнянні із байдужістю читачів до подій поза Києвом. Свого часу один із наших авторів, кіровоградець, видав «крик душі» - «Чи є життя за межами київської Окружної?» Мовляв, українські медіа і самі не звертають увагу на події та життя людей у регіонах, і своїх глядачів привчають цікавитись лише київською метушнею. На жаль, цифри це підтверджують: матеріал із життя нестоличних медіа може розраховувати максимум на 300-400 читачів, а зазвичай набагато менше – якщо, приміром, ідеться не про міста-мільйонники…

«А що мені до того, що закрили газету чи звільнили редактора в якомусь Крижополі?», - скаже київський читач. Моралей читати нікому не буду, адже клієнт (читач) завжди правий, і має право ігнорувати нецікаві йому теми.

Але ось яка була днями історія. До нас у редакцію прийшов журналіст Сергій Цигипа із Нової Каховки – невеликого міста Херсонської області. 16 березня Сергія жорстоко побили: зламали ніс, вибили декілька зубів. За кілька днів до того Сергій, який є «останнім із могікан» - непокірних журналістів, які ще намагаються критикувати місцеву владу, - опублікував у газеті «Деловые новости» своє розслідування, яке стосувалось темних справ декого з новокаховських депутатів-бізнесюків. Після цього йому та його дружині почали погрожувати розправою, а одного прекрасного ранку, повертаючись із прогулянки з собакою, Сергій у під’їзді свого будинку зустрівся з кулаком невідомого…

Неслухняних журналістів у Новій Каховці б’ють часто. Вже троє постраждалих, стикнувшись із погрозами, тиском і фізичним насильством з боку влади і бізнесу, переїхали до Києва, де (поки що) отримати в дюндель за те, що «сунув ніс не у свої справи», не так легко. Сергій їхати з рідного міста не хоче; він хоче, по-перше, аби правоохоронці знайшли й покарали винних, по-друге, аби громадськість, - ну, хоча б колеги, - була в курсі того, що з ним сталося. У цивілізованому світі не лише напад на журналіста, але й будь-яке перешкоджання його професійній (наголошую – професійній, а не громадській чи особистій) діяльності – серйозний карний злочин. Українські правоохоронці порушувати кримінальні справи за статтею 171 КК категорично відмовляються, посилаючись на відсутність прецедентів. Відмовили й Цигипі. Довелося їхати до столиці.

Сергій написав нам статтю, в якій детально виклав як обставини побиття, так і паскудство, яке коїлось далі, коли він намагався допроситися допомоги у правоохоронців та донести «свою» новину до журналістів. В одній газеті йому пояснили відмову так: «нема трупа – нема новини».

Коли я це прочитав, мені спала на думку зухвала ідея. Для наочності Сергій доклав до статті фото свого скривавленого обличчя, зроблене відразу після нападу. Саме ця страшна картинка з’явилась як ілюстрація до статті на першій сторінці сайту.

Що ж, 790 переглядів статті – це приблизно у 7 разів більше, ніж мала березнева новина про побиття Сергія Цигипи. У коментарях – обурений вереск: хіба ж так можна! У мене нерви! В мене слабке серце! Приберіть фотку! Чесно скажу: я співчуваю читачам. Але, хай там як, історію про побиття новокаховського журналіста вдалося донести до рекордної їх кількості. Вірю, що хтось із них усе-таки замислився про те, що відбувається в цій країні – поки що (!) за межами київської Окружної.

Отар Довженко

(14 голосів, середня оцінка: 4.71 з 5)

 Loading ...